понеділок, 26 вересня 2016 р.

Вагітність разом, або присутність чоловіка обов'язкова!


 
Я виросла в сім’ї, де мама з татом окремо не відпочивають, дітей не вважають тягарем і не залишають бабцям. Тому в моєму уявленні «вийти заміж» означало обзавестись другом, довічним... Мама мене вчила: «Свого чоловіка треба шанувати». Веду до того, що в нашій країні чоловіки дітей часто вважають «суто жіночою справою». Я хотіла, щоб мій чоловік вважав дітей темою і своєю теж, приймав рішення і був присутній у процесі виховання.
Діло було так. Ми були місяць одружені, коли чоловік мене обняв і сказав ці слова, від яких в мене тремтіли колінка – як тоді, коли робив пропозицію: «Хочу дитинку!». Я була щаслива... Так ми прийняли це рішення. Власне ми. Рада, що він був ініціатором, бо це діло має бути бажаним для обох. А не як у нас часто буває: «Коханий, дивись, а в Оленки вже двоє діток.... Ой глянь який візочок!» А той чоловік з переляку не знає куди бігти...
Я собі постановила одразу, що залучатиму його до всього, чого тільки можна, адже «Це» і його справа. За вагітність я розказувала йому про всі аналізи, про всі переживання. Йому першому (і ще мамам все-все розказувала...).
Розумію, що не всі чоловіки надаються до слухання жіночих переживань. І часто те, що для нас жінок є очевидним, для чоловіка здається вищою арифметикою. От, наприклад, коли я на 35 тижні сказала йому що велика імовірність, що народжуватимемось ми швидше терміну, пояснивши детально діагноз, він мені задав геніальне запитання: «Скажи конкретно, коли ти будеш родити?»...

Отже те, що ми пройшли разом:
1.     Прийняли рішення
2.     Святкували дві полоски
3.     Відвідали перше УЗД
4.     Слухали перші штовхасики
5.     Дізналися хлопчик буде чи дівчисько
6.     Отримали задоволення від фотосесії
7.     Народили =)
Усі ці миті незабутні. Кажуть, друзі пізнаються в біді. Але повірте, що справжні друзі це і ті, хто за вас порадіє, хто розділить з вами найважливіше. І в сім’ї надзвичайно потрібно ділити радість на двох. Вміти радіти, насолоджуватись щоденням і бути щасливими. А час вагітності це саме такий час, щоб бути щасливими. До речі, за декілька років стосунків, таки найніжніші почуття між нами були саме в час вагітності. Бо кажуть, що перший рік шлюбу найважчий. У нас він, напевно, найромантичніший. Психологи попереджають, що після народження дитинки в стосунках наступає криза. У всіх стосунках без винятку. Її подолати можна, а наскільки важко це буде залежить від багатьох факторів, а найперше, чи обоє з подружжя хотіли дитину.
Я вважаю, що чоловіка треба тягати зі собою по УЗД, тому, що ці миті неймовірні і це право чоловіка їх теж пережити. УЗД також допомагають йому зрозуміти, що відбувається і відчути цю дитинку. Партнерські пологи то окрема історія.
Питає мене тато: «А Романа береш на роди?». Кажу: «Беру!». В тата на обличчі жаль, співчуття: «Шкода його». Та блін! Там же ж я народжуватиму, мене болітиме. І так дивились на мене більшість. Загалом, відгуки про партнерські пологи поділяються на: «Там не місце чоловікові. Чоловік має бачити жінку привабливою, а не в крові страждаючу. Потім може не захотіти жінку. Може впасти в обморок, ще з ним морочитися. Буде тільки заважати...» і «Все добре! Чоловік мені дуже допоміг...». Найчастіше відмовляють від партнерських пологів ті, хто разом не народжували, або мали страшні ускладнення на пологах, що і самі із жахом те діло згадують. І навпаки, ті хто народжували разом і у них позитивний досвід тільки заохочують, розказують, що це лише зближує. Ми належимо до другої категорії – тих, хто були разом тоді, коли наше малятко виявило рішучість народитися. Розказувала мені коліжанка, яка веде Школу народжувати в м. Новояворівськ: «Обов’язково когось беріть. Найкраще звісно чоловіка. Але загалом беріть зі собою людину, яка вам найближча. Якщо чоловік категорично не хоче – беріть когось іншого. Але краще маму залишити в коридорі. Бо вона народжувала, знає як то було і за рідну дочку народила б ще раз, лиш би та не терпіла цього. Краще, щоб мама цього не бачила, вона і так сивіє в коридорі. Подругу беріть, тільки таку, яка вже народжувала. Котра такого досвіду не має – ще перелякається і вік не захоче дітей». Відраджувала мене брати чоловіка коліжанка, за освітою медик. Вона була на практиці на багатьох родах і розказувала, що ті чоловіки незрозуміло чим на пологах займаються: «Сидять в  телефоні, бавляться в ігри, падають в обморок, нервуються, сваряться з персоналом, кудись ідуть і вертаються п’яні»...
Я інтуїтивно хотіла одразу, щоб він був присутній. Так і казала: «Хочу, щоб ти був». В його очах я не бачила ні панічного «ні», ні захопливого «буду», але вирішив що таки будемо разом. Напередодні пологів вже якось сказав до мене: «А може мені і правда там не місце?». На що я мовила: «Ти був на УЗД, коли наш малюк махав нам ручкою, ти слухав рухи, і ти справді хочеш пропустити його перші хвилини життя?». В його очах я бачила і страх перед невідомим, й іскорку. Він хотів бути.
І ми народжували разом. Дам невеличку пораду тим, хто планує партнерські пологи. Нехай сумки в пологовий пакує власне чоловік, щоб знав, що і де лежить. Бо мій мусів все шукати, так як я була не в стані. Мені він був потрібен. Подумайте логічно, що з вами під час переймів не сидітиме акушерка чи лікарка постійно. Моя  лікарка, наприклад, була черговою того дня і мала окрім мене ще пологи. Акушерки також мають окрім Вас іншу роботу. А породіллі необхідно когось поруч постійно, бо можна хотіти сильно спати, можна втратити свідомість. Присутність чоловіка давала мені відчуття, що я не сама. Зараз є і що згадати. Наприклад, я попросила подати мені води , а він мені суне ту кружку якраз на піку перейм. Сил сварити його в мене не було, тому він згадує тільки грізний мій погляд. Ближче до потуг я взагалі говорити не могла, то він часом перекладав персоналу мої кивки... Моя мама згадуючи свої пологи за мене, розказувала, що дуже хотіла спати і пити, а поруч не було нікого, хто б підтримав... А підтримка на пологах потрібна, і потрібна дуже.
Зараз він із захоплення розказує ще багато із наших пологів. Присутність чоловіка не полегшить біль, яка нас чекає. Але чоловік може потримати нас за руку, подати кружку чаю. Пам’ятаю, коли мені зашивали шви, а малятко одягали, мили, міряли-важили, чую ніжний голос чоловіка: «Андрійко... Андрійко, не плач...» і думаю собі, як можна позбавляти чоловіка такої можливості брати участь в народженні нового життя, своєї дитини.
Знаю, що у кожній сім’ї різні обставини. Інколи чоловіки працюють і не мають можливості ходити із вами по кабінетах УЗД і так далі. Інколи чоловік забезпечує сім’ю фінансово, тому жінка займається домашніми клопотам і вихованням дітей. У кожної сім’ї свій розподіл обов’язків залежно від обставин. Але ми, жінки, маємо зробити все можливе, щоб максимально залучати чоловіків до виховання дітей. По-перше, це їхнє право. По-друге, якщо навчаться, то нічим не гірше справлятимуться за нас. По-третє, це полегшить нам життя і допоможе зміцнити нашу сімейну фортецю. Жінки, давайте більше вірити у наших сильних хлопців.

Немає коментарів:

Дописати коментар