Сплюшки

Зараз, коли моя дитина засинає солодко і міцно, я згадую свою вагітність. Я спала як справжній тхорик. Довго, багато, в гостях, вдома, на роботі, в транспорті. І всю вагітність, до останнього дня. Мені казали: «Як же добре, що ти спиш. Відсипайся. От народиш, довго спати не будеш». Але я народила Андрійка, який виявився ще тим сплюшком. Не знаю як буде далі, але за 4 з половинкою місяця мого материнства, я не спала лише одну ніч – першу після пологів.

Ще до пам’ятних двох смужок на тесті я вже знала про свій цікавий стан. Однією із виразних ознак було моє величезне бажання валятися в ліжку і довго спати. Це була середина жовтня – початок листопада, пора філософських роздумів, а ще й на фоні грядущих у моєму житті змін. Тому приїжджаючи з роботи о 6 чи 7 годині я дозволяла собі бути лінивою і відпочивати. Я чекала того моменту, коли моє спання перетвориться в безсоння вагітних і я будитиму чоловіка посеред ночі пограти в карти (як моя мама, коли носила мене). Але минали тижні, змінювалися пори року як то кажуть)), а я спала і просинатись не збиралася. Бувало, що приїжджала з роботи о 6-й розуміючи, що якщо засну зараз, то вночі буду кукурікати. Тому до 9-ї силувала себе, займаючись нісенітницями і тоді о 9-10-й лягала спати. Дитинка ще з животика змінила мій графік. Я здебільшого лягала дрихнути між 21:00-22:30, 7:00-7:30 просиналася і жвава, відпочила прямувала до холодильника. Зранку обов’язково снідала. Взагалі під час вагітності за харчуванням я слідкувала. Я якось рахувала, що своєю зарплатою не покривала навіть свого харчування. Не рахуючи вже одягу, квитків в кіно, подарунків рідним, квартплати і витрат пов’язаних із вагітністю. Таким був мій режим. Ми сміємося, бо з чоловіком до вагітності по ночах зазвичай дивилися фільми. А з моїм спанням по вечорах він  вже звик, що це його час читати.

Роман любить розказувати, як я одного дня, ще на початку вагітності, заснула десь біля 7-ї вечора. В першій ночі проснулась, виспана і недобра, знайшла його в іншій кімнаті. Влаштувала істерику зі словами: «Ти мене не любиш..», гірко плакала, півгодини посварившись, я мирно пішла спати далі. Підтверджую так і було.

Спала я і останню ніч перед пологами. Ці останні тижні вагітності давались мені вже не так безтурботно як перші. Я така 16 кільо плюс, з животенищем, ходила в туалет вночі по 5-7 разів. Мріяла про сон на животі. В мене була відпрацьована схема, як я сонна злазила з ліжка, щоб не гепнутися. Спочатку я ставала на четвереньки на ліжку, потім спускалася помалу ногами і тоді йшла))). Останню ніч я заснула звично, проснулась 7:30 і почваланькала на кухню. Нічого не підозрюючи і не чуючи по собі, ще шукала фільм про Фріду (мексиканська художниця, дружина Дієго Рівери, дурна комуністка...). Фільм я не додивилася як ви розумієте. Дитьо народилось о 15.50.

Ось тут і закінчилось моє спання, здавалося. Але ні.

Першу ніч я таки не спала, тобто спала лише дві години. Всі пішли, дитинка лежить поруч, ти відходиш від емоцій. Це зараз, я коли кладу малого  в ліжечко і чую, що він покрутився не дивлюся до нього, поки не плаче, а тоді заглядала до маленького дитятка кожні 3 хвилини, бо ж чи не повернувся неправильно, чи там дихає маленьке, чи ба не шукає груди... в пологовому я була запрограмована: давати дитині груди кожен раз, коли плаче, коли шукає їх ротиком, давати часто, давати, давати і НЕ ДАВАТИ СУМІШ.  Я пам’ятаю, що він і плакав, але не так щоб в моїй голові промайнула та думка про суміш. Зрештою зі мною лежала дівчина яка годувала з пляшечки дівчинку, і та плакала більше.

Принесли ми Андрійка додому. Перші дні, звичайно, я не виглядала як нова копійка. Навчитися спати по 2 годинки було важко. Але я призвичаїлася. Андрійко мало «висів на грудях». Були і такі окремі дні, коли я присипляла його і щойно вставала – він просинався і знову просив цицю. Було і таке, але мало. Здебільшого він їв що 2-2,5 год. Мені дівчата, що годують довго і на чиї поради щодо грудного вигодовування я зважала, радили будити і годувати не рідше, аніж що дві години. Але будити його я не вміла і не навчилася. Порухати щічки, носик, губки... Ну не вмію я його будити і все. Моя дитина або спить і хоч памперс міняй – вона буде спати, або не спить і тоді мамо звиняй))) Через рідке прикладання малюка маю інколи проблеми, тому не сильно тим тішусь. Було б добре, якщо б інтервали були не більше 2-х годин, як радять. Але з місяцями і груди призвичаюються. Люблю нічні годування, бо уві сні малюк їсть добре. Трохи його відкладаю в ліжечко, якщо хочу виспатись в улюбленій позі, але зручніше і 80% часу таки спимо разом. Всі троє: Ромчик, я і Король Лев посередині з простертими в сторони руками))).

Єдиний раз мені Андрійко зробив сюрприз, який я не оцінила. Спав більше 6-ти годин вночі не прокидаючись на годування. Ге..я після такого презенту мала температуру 39. Тому тепер сплю з ним, а якщо відкладаю в ліжечко, то ставлю будильник, щоб через 3 години погодувати свого сонька.

Я призвичаїлася до дитини: якщо втомлена сплю з ним вдень, або після купання ввечері вкладаю його і засинаю сама. Мама і чоловік деколи сміються, як я вночі його годую: сплю, а він сам собі цицю вхопить, посмокче, відпустить... знов вхопить, поїсть і т.д - а я сплю. Зараз майже не встаю вночі, тільки перекладаю його з однієї сторони на іншу. Тому, коли мене питають: «А вночі годуєш?», «Важко, напевно недосипаєш з дитиною», кажу: «Та ні, одна ніч, яку не спала, то перша після пологів...». Але нам тільки 4 з половинкою, а попереду ще го-го скільки зубів)).

Ніжність

Мить, коли малятко засинає у тебе біля грудей. Ти відчуваєш його дихання, відчуваєш як дитятко плавно переходить до все глибшого і глибшого сну, вдихаєш його запах. Запах своєї дитинки, запах свого скарбу. Запах, який переносить тебе десь далеко до мрій. Ручка, яка тягнеться, яка шукає твого пальчика, щоб схопитися, щоб відчути мамину присутність, мамине тепло. Ти тримаєш його ручку, а дитя засинає. Крихітну таку ручку...

Пригадую, що коли мені в родзалі принесли замотане дитя в ковдрочці, з заплющеними очками, в шапочці в полосочку, яке кричало, вимагало, щоб його повернули назад в теплий животик – я розгубилася. Ні, в цю мить материнський інстинкт ще не включився, цей інстинкт у той момент розгубився і зрозумів, що прийшов час його дії. Але в цю мить я не відчувала ні безмежного щастя ні безмежної любові...  Любов прийшла згодом. Любов прийшла, коли пройшло переживання і наступила ніч, коли я залишилася з дитям наодинці. Пригадую я захотіла побачити його пальчики, які ж ці маленькі його пальчики, які ці ручки, які я собі уявляла попередні 9 місяців...  Я полізла розмотувати дитинку, я захотіла з нею познайомитися.

Пригадую, що тиждень, коли ми забрали синочка додому видався в липні дощовий і ми ще не гуляли із ним, хотіли дочекатись сонечка. Андрійко спав по 2 годинки, бувало просинався, кликав маму, гамцяв і гамцяючи засинав далі. він набирався сил, а ми з чоловіком збирали думки докупи. В ці декілька днів ми навіть дивились фільми. Згадується момент, коли дитя заснуло в спальні, я його погодувала, вклала і пішла в вітальню до чоловіка, ми включили фільм і затихли, розуміючи, що життя змінилося, що за стіною в другій кімнаті спить Він, третій член сім’ї – хтось, про кого зараз всі думки, хто вкрав моє серце. Материнське серце. Тепер серце спить збоку, гамцяє цицю і солодко зітхає.

Люблю тишу. Люблю бути із сином наодинці. Люблю створювати комфорт навколо нього. Напевно це інстинкти. Люблю сідати збоку і дивитись як він спить. Здається, що весь світ живе своїм шумним неспокійним життям десь далеко на іншій планеті... а ми з сином двоє в нашому маленькому світі миру і любові на планеті Маленького Принца...

Люблю як він сміється. Перша його посмішка була в пологовому вночі. Він засміявся до мене і я зрозуміла його послання: «Привіт, мамусю, це я, це я той самий, що стукав до тебе із животика... мамо, я тебе люблю»... Зараз я його смішу, щоб почути цей щирий-щирий на всю кімнату регіт, щоб побачити ці очі...

Очі, якими на мене ще не дивився ні один чоловік. Очі щирі, закохані і дитячі. Очі мого сина. Очі сина, який колись виросте, буде любити дівчину, буде мріяти і жити по-своєму, буде окремо від мене. Але це буде колись, а зараз він спить поруч і я слухаю як він дихає...

Як наш тато бодік заморський купляв

Отже, діло було так.  Коли я слухала перші штовхасики нашого маляти і давала послухати ті вібрування Роману, Челсі атакувало ворота Манчестер Юнайтед...  Роман це дуже добре пам’ятає і тішиться, бо син ще із животика за МЮ.... то все жарти жартами, але Нова Пошта ввела послугу доставки замовлень із США. Тому мій чоловік, знайшов на Амазоні бодік, який ідентифікує його сина з МЮ і взявся його замовляти.

Замовлення зробив 2 місяці тому. Все гарно, оперативно, Нова Пошта взялась його вітати як одного з перших клієнтів, які скористались їхньої новою послугою...

Зі мною не радились, бо мав бути сюрприз =) Розмір вибрав від 3 до 6 міс.   Довго не довго, але йшов бодік із США 2 місяці. Ми вже боялися, що бодік чекатиме на другу дитину, бо наш Андрій росте як на дріжджах. Але сьогодні в відділенні НП на нашій вулиці таки з’явився довгоочікуваний пакетик. Розмір підійшов на Андрійка, навіть трішки із запасом. Бодік м’якенький-біленький. Але, на наше здивування, судячи з накладних на упаковці бодіка, шлях до Андрійка був нелегкий: Лестер, Великобританія – Нью-Йорк, США – Київ – Львів, Україна. Гех!! Бодіки із написами: «я і мій татко любимо Манчестер Юнайтед» шиють в Лестері. Виходить, що Андрійкова одежка перш ніж потрапити на нього двічі перетинала океан. Я теж так хочу!   

Ну що ж хлопці, колись мені екскурсію на Олд Траффорд проведете?

Вагітність разом, або присутність чоловіка обов'язкова!

 

Я виросла в сім’ї, де мама з татом окремо не відпочивають, дітей не вважають тягарем і не залишають бабцям. Тому в моєму уявленні «вийти заміж» означало обзавестись другом, довічним... Мама мене вчила: «Свого чоловіка треба шанувати». Веду до того, що в нашій країні чоловіки дітей часто вважають «суто жіночою справою». Я хотіла, щоб мій чоловік вважав дітей темою і своєю теж, приймав рішення і був присутній у процесі виховання.

Діло було так. Ми були місяць одружені, коли чоловік мене обняв і сказав ці слова, від яких в мене тремтіли колінка – як тоді, коли робив пропозицію: «Хочу дитинку!». Я була щаслива... Так ми прийняли це рішення. Власне ми. Рада, що він був ініціатором, бо це діло має бути бажаним для обох. А не як у нас часто буває: «Коханий, дивись, а в Оленки вже двоє діток.... Ой глянь який візочок!» А той чоловік з переляку не знає куди бігти...

Я собі постановила одразу, що залучатиму його до всього, чого тільки можна, адже «Це» і його справа. За вагітність я розказувала йому про всі аналізи, про всі переживання. Йому першому (і ще мамам все-все розказувала...).

Розумію, що не всі чоловіки надаються до слухання жіночих переживань. І часто те, що для нас жінок є очевидним, для чоловіка здається вищою арифметикою. От, наприклад, коли я на 35 тижні сказала йому що велика імовірність, що народжуватимемось ми швидше терміну, пояснивши детально діагноз, він мені задав геніальне запитання: «Скажи конкретно, коли ти будеш родити?»...

Отже те, що ми пройшли разом:

1.     Прийняли рішення

2.     Святкували дві полоски

3.     Відвідали перше УЗД

4.     Слухали перші штовхасики

5.     Дізналися хлопчик буде чи дівчисько

6.     Отримали задоволення від фотосесії

7.     Народили =)

Усі ці миті незабутні. Кажуть, друзі пізнаються в біді. Але повірте, що справжні друзі це і ті, хто за вас порадіє, хто розділить з вами найважливіше. І в сім’ї надзвичайно потрібно ділити радість на двох. Вміти радіти, насолоджуватись щоденням і бути щасливими. А час вагітності це саме такий час, щоб бути щасливими. До речі, за декілька років стосунків, таки найніжніші почуття між нами були саме в час вагітності. Бо кажуть, що перший рік шлюбу найважчий. У нас він, напевно, найромантичніший. Психологи попереджають, що після народження дитинки в стосунках наступає криза. У всіх стосунках без винятку. Її подолати можна, а наскільки важко це буде залежить від багатьох факторів, а найперше, чи обоє з подружжя хотіли дитину.

Я вважаю, що чоловіка треба тягати зі собою по УЗД, тому, що ці миті неймовірні і це право чоловіка їх теж пережити. УЗД також допомагають йому зрозуміти, що відбувається і відчути цю дитинку. Партнерські пологи то окрема історія.

Питає мене тато: «А Романа береш на роди?». Кажу: «Беру!». В тата на обличчі жаль, співчуття: «Шкода його». Та блін! Там же ж я народжуватиму, мене болітиме. І так дивились на мене більшість. Загалом, відгуки про партнерські пологи поділяються на: «Там не місце чоловікові. Чоловік має бачити жінку привабливою, а не в крові страждаючу. Потім може не захотіти жінку. Може впасти в обморок, ще з ним морочитися. Буде тільки заважати...» і «Все добре! Чоловік мені дуже допоміг...». Найчастіше відмовляють від партнерських пологів ті, хто разом не народжували, або мали страшні ускладнення на пологах, що і самі із жахом те діло згадують. І навпаки, ті хто народжували разом і у них позитивний досвід тільки заохочують, розказують, що це лише зближує. Ми належимо до другої категорії – тих, хто були разом тоді, коли наше малятко виявило рішучість народитися. Розказувала мені коліжанка, яка веде Школу народжувати в м. Новояворівськ: «Обов’язково когось беріть. Найкраще звісно чоловіка. Але загалом беріть зі собою людину, яка вам найближча. Якщо чоловік категорично не хоче – беріть когось іншого. Але краще маму залишити в коридорі. Бо вона народжувала, знає як то було і за рідну дочку народила б ще раз, лиш би та не терпіла цього. Краще, щоб мама цього не бачила, вона і так сивіє в коридорі. Подругу беріть, тільки таку, яка вже народжувала. Котра такого досвіду не має – ще перелякається і вік не захоче дітей». Відраджувала мене брати чоловіка коліжанка, за освітою медик. Вона була на практиці на багатьох родах і розказувала, що ті чоловіки незрозуміло чим на пологах займаються: «Сидять в  телефоні, бавляться в ігри, падають в обморок, нервуються, сваряться з персоналом, кудись ідуть і вертаються п’яні»...

Я інтуїтивно хотіла одразу, щоб він був присутній. Так і казала: «Хочу, щоб ти був». В його очах я не бачила ні панічного «ні», ні захопливого «буду», але вирішив що таки будемо разом. Напередодні пологів вже якось сказав до мене: «А може мені і правда там не місце?». На що я мовила: «Ти був на УЗД, коли наш малюк махав нам ручкою, ти слухав рухи, і ти справді хочеш пропустити його перші хвилини життя?». В його очах я бачила і страх перед невідомим, й іскорку. Він хотів бути.

І ми народжували разом. Дам невеличку пораду тим, хто планує партнерські пологи. Нехай сумки в пологовий пакує власне чоловік, щоб знав, що і де лежить. Бо мій мусів все шукати, так як я була не в стані. Мені він був потрібен. Подумайте логічно, що з вами під час переймів не сидітиме акушерка чи лікарка постійно. Моя  лікарка, наприклад, була черговою того дня і мала окрім мене ще пологи. Акушерки також мають окрім Вас іншу роботу. А породіллі необхідно когось поруч постійно, бо можна хотіти сильно спати, можна втратити свідомість. Присутність чоловіка давала мені відчуття, що я не сама. Зараз є і що згадати. Наприклад, я попросила подати мені води , а він мені суне ту кружку якраз на піку перейм. Сил сварити його в мене не було, тому він згадує тільки грізний мій погляд. Ближче до потуг я взагалі говорити не могла, то він часом перекладав персоналу мої кивки... Моя мама згадуючи свої пологи за мене, розказувала, що дуже хотіла спати і пити, а поруч не було нікого, хто б підтримав... А підтримка на пологах потрібна, і потрібна дуже.

Зараз він із захоплення розказує ще багато із наших пологів. Присутність чоловіка не полегшить біль, яка нас чекає. Але чоловік може потримати нас за руку, подати кружку чаю. Пам’ятаю, коли мені зашивали шви, а малятко одягали, мили, міряли-важили, чую ніжний голос чоловіка: «Андрійко... Андрійко, не плач...» і думаю собі, як можна позбавляти чоловіка такої можливості брати участь в народженні нового життя, своєї дитини.

Знаю, що у кожній сім’ї різні обставини. Інколи чоловіки працюють і не мають можливості ходити із вами по кабінетах УЗД і так далі. Інколи чоловік забезпечує сім’ю фінансово, тому жінка займається домашніми клопотам і вихованням дітей. У кожної сім’ї свій розподіл обов’язків залежно від обставин. Але ми, жінки, маємо зробити все можливе, щоб максимально залучати чоловіків до виховання дітей. По-перше, це їхнє право. По-друге, якщо навчаться, то нічим не гірше справлятимуться за нас. По-третє, це полегшить нам життя і допоможе зміцнити нашу сімейну фортецю. Жінки, давайте більше вірити у наших сильних хлопців.